Навіть більшовик-українець Затонський ледве уник такої долі. Місто було віддано червоногвардійцям на розграбування. Член армійського комітету при «1-й революційній армії» С. Мойсєєв свідчив: «У саду палацу (Маріїнського. — автор), що був названий «Штабом Духоніна», розстрілювалося дуже багато людей без всяких підстав. Розстріли були представлені на розсуд самих червоногвардійців; розстрілювалися і солдати, які вийшли з госпіталю і не мали посвідчень…
Усі трупи були роздягнуті, і все зняте з них тут же розподілялося на очах у натовпу. Коли ж на місце розстрілів приїхав Муравйов і побачив, що його оточує натовп озвірілих червоногвардійців з награбованим майном, він нічого не сказав про те, щоб не грабували, а навпаки —закликав їх до подальших розстрілів, говорячи, що передусім і головне тепер — бути нещадним».
Ще одна цікава деталь: перед взяттям Києва Муравйов пообіцяв кожному з бійців по 100 тис. рублів, пораненим — по 500, сім’ям загиблих — до 1 тисячі рублів.
А що ж було в цей час під Псковом? Історики до цього часу на знайшли ніяких слідів бою. Правда, жертви серед німців були від вибуху снарядів на станції.
Навіть авторитетні радянські джерела, наприклад шеститомна «Історія Комуністичної партії Радянського Союзу», не дають чіткої відповіді: які ж героїчні події послужили приводом для святкування «Дня радянської армії». Переважно мова ведеться про те, що в лютому 1918 р. (іноді навіть називається дата 23 лютого) зорганізовані частини Червоної армії вели «героїчні бої» з німцями під Петроградом. Але коли спробувати з’ясувати, що це були за частини і що це були за бої, то тут починається «терра інкогніта». І це не випадково. Просто таких боїв (принаймні 23 лютого 1918 р.) не було.
Якщо відкинути пропагандистське словоблуддя і звернутися до фактів, то вони такі: 18 лютого 1918 р. Німеччина почала широкий наступ на російському фронті. Причиною цього було те, що большевицька делегація не підписала мирного договору на переговорах у Бресті. 19 лютого більшовицький уряд (Совнарком) послав уряду Німеччини радіограму, де виявив бажання підписати мир. Однак згоду з боку німців на підписання договору (щоправда, уже на нових, принизливих для більшовиків, умовах) він отримав лише (зверніть увагу!) 23 лютого. У цей час, з 19 до 23 лютого, в газетах був опублікований декрет Совнаркому «Социалистическое отечество в опасности!». У Петрограді оголосили воєнний стан, а наступного дня почалася мобілізація петроградців у Червону армію.
Тож 23 лютого було не більш як днем мобілізації, а не «героїчних боїв». Того ж дня більшовицький Центральний Комітет прийняв дуже «героїчне рішення» — підписати на принизливих умовах мир із Німеччиною. Отже, можна вважати 23 лютого днем своєрідної капітуляції більшовиків перед Німеччиною. Хоча в тій же «Історії…» туманно розповідається про якийсь «героїчний супротив» перших полків Червоної армії, загонів червоної гвардії і окремих революційних частин старої армії німецьким військам, які зайняли Псков, Ревель та інші міста, загрожуючи Петрограду. Де і як відбувався цей «героїчний спротив — згадувана «Історія…» мовчить. Таким чином, серйозних підстав для святкування 23 лютого як Дня радянської армії не було. Але чому більшовики призначили свято на цей день? — Їм важливо було приховати те, що 23 лютого вони фактично капітулювали перед німцями, підписавши ганебний Брестський мир.
Міф про «День радянської армії» нав’язувався протягом багатьох поколінь. До нього звикли, не особливо задумуючись над тим, що ми святкуємо. З часом це свято перетворилося на такий собі ґендерний «чоловічий день», який служив серйозним приводом для не менш серйозних застіль.
Це свято і далі продовжує жити на пострадянських просторах, зокрема і в незалежній Україні.
Росіян ще можна зрозуміти. Вони правонаступники СРСР, а значить, і його історії. А чи випадає нам, українцям його святкувати?
Як уже згадувалось вище, з грудня 1917 року Москва почала окупацію України. Чотири роки тривали Визвольні змагання. Хіба цим святкуванням ми не ображаємо священну пам’ять героїв Крут? Та, очевидно, міфи радянської пропаганди безнадійно зомбували старші покоління, яких можна ще зрозуміти. А чи можна зрозуміти нинішніх політиків, які, борючись за електорат, консервують радянські міфи, зраджуючи правду історії.
Історія — становий хребет нації, її самосвідомости. Виправімо, нарешті, свій «хребет» і будемо гідно жити на своїй землі.Будьмо Україцями і не будем святкувати, а вшануємо пам`ять тих хто загинув заради нас – мабутнього покоління!
Джерело: hurtom.com
